Олександр Єфремов: «Як капелани ми є посланцями від Бога до людей…»

Єфремов Олександр Миколайович пастор Церкви «Нове покоління» в м.Снігурівка, один з організаторів та голова благодійного фонду «Волонтери Снігурівщини». За три роки своєї волонтерсько-капеланської діяльності об’їздив усі найгарячіші точки зони АТО: Гранітне, Піски, шахта «Бутовка», Кримське, Дебальцеве, Світлодарська дуга, Красногорівка, Мар»їнка, Авдіївська промзона... За активну громадську діяльність, допомогу армії нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеню, відзнакою «За служіння Богу і Україні», полковою відзнакою полку «Дніпро – 1» «Лицарський  хрест доблесті».

– Як і чому Ви вирішили допомагати військовим?   

– Події в березні 2014 року в Криму викликали питання «Що робити?», «Чим допомогти?». Я почув, що люди їздять на блокпости, возять військовим допомогу, підійшов до Борисевича Василя, священника УПЦ с. Василівка, запропонував їздити разом. Спочатку команда складалась з людей віруючих, проте ми були готові співпрацювати з усіма, але згідно з Божими настановами:

нехай кожен дає, як серце йому призволяє, не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає! (2 до Коринтян 9:7).

Трохи згодом до нас приєдналися і залишаються до цього часу небайдужі, патріотично налаштовані люди.

Перші півроку все, що ми возили на передову, було зібрано або придбано на пожертви прихожан нашої церкви та інших церков. Їздили по два рази на тиждень, возили все: генератори, бензопили, буржуйки, їжу, одяг,  засоби гігієни… Бувало що тільки-но повернулись, а тут вже нова партія допомоги зібрана, вантажимось, веземо… Проте зараз, я хочу зауважити, що там, на передовій, такої потреби   в продуктах чи обмундируванні, як у 2014році  вже немає, а в спілкуванні - є. Як капелани ми є посланцями від Бога до людей згідно до Святого Письма:

Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!

Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде.(Від Марка 16:15,16).

 А як волонтери ми є своєрідним мостом між тилом і передовою.

– В чому конкретно полягає Ваша робота і кому Ви допомагаєте?

– Моя основна мета – проповідь Слова Божого. Священик – це є пастир (пастух) поставлений Богом. Пастир має бути біля своїх овець.  Якщо людина живе в мирний час, він поставлений для людини мирного часу, якщо людина воює, він поставлений для людини воюючої. Будь-який священик має бути в центрі подій і робити свою справу там, де в цьому є потреба, і сьогодні на лінії зіткнення в цьому є велика потреба, люди там все більше замислюються про Бога. Проте ми не маємо на меті привернути людину саме до нашої деномінації, або дати оцінку подіям, трактуючи їх на чиюсь користь, ми говоримо лише про відношення Бога до тієї чи іншої ситуації. Наша кінцева мета – познайомити людину з Богом. Адже війна обов’язково залишає відбиток на людині – її душі, характері, житті і наше завдання – щоб ці серця не стали жорстокими, щоб вони повернувшись з війни не втратили здатність любити, прощати, співчувати. Звичайно, однією з наших основних задач залишається психологічна допомога: когось потрібно втішити, когось підбадьорити, когось надихнути, але пріоритетом є відносини людини з Богом.

Коли ми знаходимося на передовій, ми проповідуємо Слово Боже і, крім того, виконуємо ту ж саму роботу, як і інші бійці –  рубаємо дрова, прибираємо (звичайно, зброю до рук не беремо).

Мене часто запитують, як моя діяльність узгоджується із заповіддю «Не убий».  Убивця той, у кого є бажання, мета вбивати, а наші воїни – захищають себе, свої родини, свою землю. Наші військові, принаймні ті, з якими я спілкувався, а за три роки спілкувався з бійцями багатьох військових частин, добровольчих батальйонів: 79-ї ОДШБр, 93-ї, 72-ї, 30-ї, 54-ї, «Дніпро-1», -  мають відкриті серця і правильну мотивацію, вони не хочуть вбивати, вони хочуть жити вільними, у вільній країні.

Також до сфери нашої допомоги входять дитячі будинки, інтернати, допомагаємо і мирним жителям, хоча все ж таки більше спілкуємось саме з військовими як на передовій, так і з демобілізованими, адже по поверненню в них досить часто виникають проблеми з адаптацією до мирного життя, взаєморозумінням в родині тощо.

– Які події, зустрічі найбільше вразили, запам’ятались?

– За три роки їх було дуже багато, і через це з часом перестаєш їх сприймати як щось надзвичайне.

Пригадується поїздка в Дебальцеве взимку 2015 року. Діти і молодь, прихожани церков нашого району, зібрали  400 різдвяних подарунків «Діти Півдня – дітям Сходу». Спочатку заїхали до наших бійців, 40-й  батальйон,  потім зателефонували в мерію. Там сказали, що з жовтня через сильні обстріли до них майже ніхто не приїжджає, і нам не радили їхати. Я відповів, що ми приїхали з Богом, обстрілів не буде. І дійсно, поки ми там були, місто не обстрілювали. І дуже часто було, що з нашим приїздом обстріли затихали.

Було безліч ситуацій і епізодів, які доводять, що така робота дійсно необхідна: бліндаж, обстріл, я запропонував бажаючим помолитися і вже розпочав молитву, коли з другого ярусу ліжка зістрибнув молодий хлопчина зі словами «І мене зачекайте». Іншим разом спостерігав таку картину: замполіт показує бійцю відкрите Євангеліє і наполягає: «Це обов’язково почитай»…

Я там, на передовій, відчуваю більшу потребу в пізнанні Бога, ніж у тилу. Там мої однодумці, з якими ми розуміємо один одного з півслова. 2014-2015 роки були дуже важкими, але і бійці були дещо іншими – вони йшли не гроші заробляти, а країну захищати.

– Чи доводилось Вам працювати з представниками інших конфесій? Які взаємовідносини між вами складались?

– До війни спільне служіння протестантських священників з православними навіть важко було уявити. Але зараз бувало таке, що працювали разом з представниками інших конфесій. Пригадую випадок, коли я проповідував Євангеліє, а священики УПЦ у цей час роздавали військовим Новий Заповіт. Якби мені кілька років назад сказали, що таке буде, я б ні за що не повірив. Але загальна мета об’єднує, а в нас зараз така мета є.

Я – росіянин, народився в Росії, родичі мої живуть там. Там моя Батьківщина, але тут мій дім. І я не хочу, щоб в моєму домі таке відбувалось. Тому я тут, я захищаю свій дім, я серед людей, які захищають те, що їм дав Бог. Бог дав їм землю – Україну і дав їм владу захищати її. Тому я з ними. Якби наші українські воїни зі зброєю прийшли б воювати в іншу країну мене б серед них не було.

– Як Ваша сім’я ставиться до такої небезпечної діяльності?

– Вони все розуміють і підтримують мене. Я їм за це дуже вдячний. Ми з дружиною одне ціле, і якби це було не правильно, ми б зрозуміли це разом, -  можливо хтось раніше, хтось пізніше, але все рівно дійшли б до однієї думки. 

Наше служіння як капеланів було б неможливе без участі нашої церкви. Старший єпископ церкви «Нове покоління»  Тищенко Андрій Георгійович придбав для нас, капеланів, автомобіль. Завдяки цьому ми спроможні виконувати своє служіння.

Окрема подяка членам моєї команди: Шпотю Віктору – старшому капелану, Бійчуку Василю, Борисевичу Василю, Масюкову Віталію, Закусілову Андрію, Садовському Володимиру.

Також хочу відзначити небайдужих людей, що беруть участь як волонтери, із самого початку і до сьогодні надають  дієву допомогу, а саме: підприємці Адам Мельник («Владам»), Олександр Шумський, Олександр Туз, Володимир Ярмольчук, народні депутати Ігор Бриченко, Тарас Кремінь, Андрій Закусілов, та багато інших наших земляків.

Розмову вела А.П.Назарова

Джерело: книга "Дороги війни", 2018 р.